"Середнє добове навантаження медиків на фронті - 10-15 тяжкопоранених, близько 60 - середньої тяжкості, з легкими пораненнями - скільки буде", - військовий хірург Євгеній Антонюк

Начальник передового хірургічного відділення Євгеній Антонюк в інтерв’ю УНІАН розповів про порятунок поранених військових та полонених біля лінії фронту, небезпеку і навантаження на службі, а також про свої хірургічні перемоги.

Євгеній Антонюк у цивільному житті – лікар-хірург та директор однієї з приватних клінік Вінниці. Під час проведення АТО був серед перших лікарів, мобілізованих до 59-го військового мобільного госпіталю (ВМГ). Тоді, влітку 2014 року, вони надавали допомогу українським військовим на Луганщині. За рік, у вересні 2015-го, ротація хірурга завершилась. Однак з початком повномасштабного російського вторгнення Євгеній Антонюк мобілізувався, передавши керування клінікою партнерам. Згодом очолив одне з передових хірургічних відділень (ПХВ), де проводять складні операції військовослужбовцям, доставленим з лінії боєзіткнення. Нюансами роботи передового хірургічного відділення лікар поділився з УНІАН. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви передали управління клінікою партнерам та пішли служити. Чому ухвалили таке рішення? Адже ваша діяльність і в тилу рятувала чимало життів.

Я був у резерві першої лінії, тому насправді довго не роздумував – йти на війну чи лишатися вдома. Ба більше, таке питання навіть не стояло – треба і все. Ми маємо захищати свою країну, зберегти державність, свої землі. Тут маємо жити ми, наші діти, онуки, нащадки.

У 2014 році ви були серед перших мобілізованих до 59-го ВМГ лікарів, які поїхали у Луганську область надавати допомогу пораненим бійцям. Пригадайте ті часи. Що було найважчим для вас?

Тоді багато медиків служили. Я долучився туди, коли вже масово набирали лікарів і формували шпиталі. Це було в липні. Найважчим та незвичним для мене було перейти на військово-побутові умови. Треба було жити в наметах, ходити в туалет посеред поля. Все інше – нормально. Війна тоді була трохи іншою, не така страшна, скажімо. Тоді не боялися, що прилетить ракета, "Шахед" якийсь чи FPV...

Серед ваших пацієнтів були полонені російські військовослужбовці. Розкажіть, які відчуття, коли надаєте медичну допомогу ворогу?

Ми лікарі й маємо надавати допомогу усім. Звісно, коли надаєш допомогу ворогові, відчуття не дуже радісні. Але ми це робили тоді, у 2014 році, і зараз робимо. Просто відкидаємо усі емоції й розуміємо, що, якщо цей полонений до нас приїхав, то надалі його обміняють на наших хлопців. 

Намагаємося надавати допомогу адекватно. Якщо ми зробимо гарно, то є надія, що після повернення з полону він розкаже, що українські медики добре надавали допомогу і все зробили правильно. І хочеться, щоб до наших бійців, які у них в полоні, лікарі ставилися відповідно. Дуже хочемо, щоб хоча б частину того рівня медичної допомоги, який є у нас, наші хлопці отримували там.

Чи спілкуєтеся з полоненими? 

В роботі ми спілкуємося завжди. Іноді є бажання щось в них запитати, а буває такий настрій, що і взагалі не хочеться на них дивитися. По-різному...

Що вони розповідають, навіщо до нас прийшли?

Розказують, що воюють з НАТО. Крім того, всі вони начебто водії командирів, самі не воювали, нікого не вбивали і випадково опинилися на фронті. Це - загальна така історія, якої вони притримуються. 

Насправді особливого задоволення з ними спілкуватися немає, трохи гидко.

Пане Євгенію, що собою являє передове хірургічне відділення, яким ви керуєте?

Передові хірургічні відділення – це такі підрозділи, які є в багатьох госпіталях. Вони надають медичну допомогу рівня Роль 2 (це за військовою термінологією). В них, на відміну, до прикладу, від стабілізаційних пунктів або від Роль 1, є хірурги.

Тобто, якщо на попередніх рівнях стоїть задача зупинити кровотечу, перев’язати, стабілізувати пацієнта і відправити на наступний етап, то ми вже більш детально ним займаємося – проводимо хірургічні втручання, у разі відкритих переломів ставимо апарати зовнішньої фіксації. Якщо поранення живота чи грудної клітини, проводимо операції на черевній та грудній порожнині або дренуємо – все відповідно до показів та протоколів. Кровотеча зупиняється хірургічним шляхом, а не фізичним. Реанімаційні заходи проводяться на іншому рівні. Ми працюємо в більш-менш адекватних умовах у порівнянні з попереднім, першим рівнем. У нас щось більш-менш схоже на лікарню та, де б ми не працювали, завжди дотримуємося стерильності, канонів асептики та антисептики. У нас окремо є реанімаційна палата, операційна, перев’язувальні. Все це формується для того, щоб ми могли надати допомогу адекватного рівня.

Це більш мобільна ніж шпиталь структура, менша, яка може в будь-який час згорнутися і за добу переміститися в інше місце. Або висунути передову групу, яка вже розпочне допомогу, поки переїде все відділення. 

Наскільки далеко перебуваєте від бойових дій?

Передовий хірургічний підрозділ максимально наближений до лінії фронту. Зараз ми стоїмо в 15 км, раніше були і в 10 км, і в 25 км, тобто в більш-менш безпечних умовах, де вже можна надати хірургічну допомогу. 

Чи достатньо захищене відділення?

Зараз багато стабпунктів, які перебувають близько до лінії фронту, намагаються переїжджати під землю. Їх роблять у бочках, контейнерах, бліндажах. У нашого підрозділу є кілька стабілізаційних пунктів: деякі підземні, деякі наземні, але все залежить від того, наскільки вони віддалені від лінії фронту. Ті, що поблизу, усі під землею, або у підвальних приміщеннях, або у нових приміщеннях по типу бочок, і там значно краще працювати. 

Безпека персоналу у командування стоїть на першому місці. Один хірург може врятувати дуже багато поранених, а хірургічна бригада – ще більше. Внаслідок прильоту в один шпиталь, навіть, якщо усі залишаться неушкодженими, без допомоги залишаться дуже багато військовослужбовців, оскільки потрібен буде час для відкриття нового. І цього намагаються не допустити.

Скільки людей у вас працює? За якими спеціальностями?

Кількість персоналу – це закрита інформація. Але його достатньо для того, щоб надати допомогу пацієнтам, які до нас надходять. Коли поранених дуже багато, ми можемо викликати до себе підсилення. За спеціальностями у нас є хірурги, зокрема, судинний та ЛОР-хірург, травматологи, анестезіологи, терапевти, медичні та операційні сестри, анестезисти. Також з нами працює багато хлопців, які виконують роботу водіїв, водіїв-санітарів, водіїв-електриків, – тих, хто організовує наш побут та евакуацію поранених. Є навіть два кухарі. 

Чи дійсно у фронтових медичних підрозділах є дефіцит кадрів? 

Це найбільша проблема, яка зараз існує. Ми навіть погоджуємося на інтерв’ю для того, щоб популяризувати це та пояснити, що передові хірургічні відділення і стабілізаційні пункти – це не армійщина, не умовна піхота. В інтернеті розповсюджуються історії про те, що хірурги стоять в окопах. Такі дійсно, є, але не масово. Просто вони більш популяризовані, оскільки цю тему постійно підхоплюють. Але я скажу, що значно більше хірургів та лікарів без офіцерського звання надають допомогу саме як лікарі, а не як санітари. Тобто, якщо ти хірург без офіцерського звання, то, в більшості випадків, ти працюватимеш хірургом. 

Внаслідок того, що багато медиків не пішли на військові кафедри, ми маємо дефіцит, оскільки їх просто немає у списках ТЦК. Вони записані там просто як звичайні громадяни, і мобілізувати їх як лікарів важко.

Дефіцит пов’язаний і з тим, що люди не дуже хочуть йти на війну, бояться. Але я вважаю, що, коли йде війна в країні, лікарі мають допомагати на фронті, проводити ротації тощо. Хлопці, які сидять в окопах, мають знати, що в них в тилу стоять нормальні хірургічні бригади, які завжди їх врятують. Тому намагаємось пояснити, що не все так страшно. 

Яких спеціальностей бракує насамперед? 

У госпітальній ланці, там, де ми працюємо, проблематично з хірургічними спеціальностями. Не знаю, як в інших, але в мене з анестезіологами все гаразд, а з терапевтами - проблематично. Знаю, що у військах, медичних пунктах та ротах існує проблема з терапевтичними спеціальностями, катастрофічно не вистачає лікарів загальної практики, лікарів-терапевтів. Але дивуюся, де набрали стільки лікарів-стоматологів, бо їх дуже багато. Знаю навіть одну бригаду, в якій майже вся медрота – стоматологи. До речі, ці хлопці надають нормальну загальнолікарську допомогу і класно справляються. 

Розкажіть, які задачі стоять перед вами, як перед керівником передового хірургічного відділення? Який алгоритм ваших дій під час надходження поранених? 

Як начальник я займаюся не тільки лікувальною роботою та її організацією, а й господарською діяльністю. Я маю організувати побут, безпеку та оборону свого підрозділу, налагодити зв’язок, подання звітності, тобто сформувати умови для роботи. Я контролюю дотримання протоколів надання медичної допомоги. В цьому мені допомагає мій цивільний досвід.

Зазвичай, командир передового хірургічного відділення особливо в операційну не ходить, хоча знаю і винятки. На мою думку, начальник ПХВ має бути на сортуванні, правильно його проводити, керувати логістичними процесами перебування пацієнта в хірургічному відділенні. Командир ПХВ має розуміти завантаженість палат, операційних, блоків невідкладної допомоги, знати, куди і яка машина поїхала, вміти правильно організовувати евакуацію.

Як відбувається сортування?

Коли йде потік пацієнтів, на сортувальний майданчик виходить начальник відділення або старший хірург. З-поміж 5-6 осіб, які одночасно приїхали, йому потрібно розібратися, хто потребує допомоги першим. Ми перекладаємо пораненого на наші каталки, зрізаємо з нього одяг і швиденько визначаємо, яке поранення, стан, та наскільки терміново пацієнт потребує допомоги. 

Коли перед тобою двоє тяжких і лише один операційний стіл, визначитися з пріоритетністю надання медичної допомоги – найскладніше. Треба вирішити, кого з них терміново брати в операційну, а кого відправити на наступний етап евакуації, або у реанімаційну палату для очікування.

Наші хірурги розподілені по операційних. Я знаю всю свою бригаду, де і який хірург стоїть, хто з них і що краще вміє робити: хтось операції на органах грудної клітини, хтось – на черевній порожнині, або при пошкодженні судин тощо. Коли працюєш довгий час і на великих потоках поранених, то починаєш дуже швидко все робити – одним оком побачив пацієнта і вже розумієш, куди і в яку чергу його треба скеровувати. 

Скільки часу хірурги можуть виділити на операцію одного пораненого?

Все залежить від обставин. Ми орієнтуємося, за скільки часу до нас доїдуть пацієнти. Бригади, які доставляють до нас поранених, обмежені в транспорті, черга зі швидких не стоїть. Та й їхати до нас не чотири хвилини. 

Хвиля поранених прийшла, до прикладу, п’ять машин розвантажили, і ми можемо приблизно орієнтуватися, що наступна хвиля поранених буде, приблизно, за годину. Таким чином, у нас є година, щоб надати допомогу усім пацієнтам і відправити на наступний етап евакуації для того, щоб бути готовими до наступної хвилі надходжень. 

Треба розуміти, що персоналу також треба трохи перепочити після операцій, випити кави, викурити сигарету чи перекусити, якщо на це є час. Санітарам треба терміново все вимити, підготувати до наступного прийому, операційним медсестрам треба простерилізувати інструментарій, інколи лаборантам треба швидко виїхати в місто по кров, коли вона закінчується. Тому при масовому надходженні ми стараємося виділяти не більше 40 хвилин, але операцію посередині не завершиш. 

Основні етапи зробив – наступний пацієнт. Інколи, коли знаємо, що поки нікого не везуть, можемо працювати в спокійніших умовах і витратити більше часу на пацієнта, можемо дозволити зробити трохи більше, щоб на наступному етапі хірургам було легше працювати. При масових надходженнях ми зможемо зменшити рівень надання хірургічної допомоги для того, щоб надати допомогу більшій кількості поранених, але таке буває вкрай рідко.

Тому, час на операцію – це динамічне поняття. Але, зазвичай, це 45-50 хвилин. 

Про яке навантаження на передовий хірургічний підрозділ ми можемо говорити? Скільки в середньому надходить поранених на добу?

За нашими положеннями ми маємо прийняти за добу 10-15 тяжкопоранених, близько 60 – середньої тяжкості, з легкими пораненнями – скільки буде.

Це середнє навантаження, на яке розраховані наші бригади і забезпечення на добу. Від цієї цифри ми відштовхуємося, але вона може бути як значно менша, так і трохи більша. 

Який час можна вважати піковим відносно інтенсивності надходження поранених?

Під час контрнаступальних операцій, зазвичай, надходження відбуваються зранку. Зараз, в умовах дронової війни та тяжкої евакуації, час затягується. Зазвичай працюємо вночі, тому що тільки коли темно ми можемо отримати поранених. Зранку лише в тому випадку, коли лежить туман.

Чи бували у вас якісь нестандартні випадки?

Вони усі нестандартні, абсолютно. Немає однакових поранень. В цих умовах на початку хірургам було дуже важко зорієнтуватися. Зараз вже є розуміння, що і як. Ба більше, дивлячись на отвір від уламка чи кулі, можемо спрогнозувати хід ранового каналу. Але, все одно, все нестандартне. Немає однакових хворих. З десяти випадків усі будуть різними, хоча й звучатиме однаковий для всіх діагноз.

Чи відомі вам випадки загибелі військових лікарів? 

На жаль, в нашому підрозділі є одна втрата. Під час одного з обстрілів загинув наш водій-санітар Денис Вишаровський. Світла йому пам’ять, ми завжди згадуємо його... 

Ми завжди під прицілом. А на бойових медиків та медиків, які працюють на евакуації, взагалі йде полювання. Полюють також на стабілізаційні пункти. Наш підрозділ був, за підрахунками оперативників, приблизно 16 разів під ракетними обстрілами. Це війна, але треба розуміти, що ми не в окопі, лікарів гине значно менше, ніж військовослужбовців.

Яка ситуація із забезпеченням? Які є потреби?

У нашого підрозділу все нормально із забезпеченням, немає жодних проблем. Питання можуть виникнути тільки в тому випадку, коли інші підрозділи використовують щось новітнє, а ми – ні, бо завжди стараємося бути на гарному рівні надання медичної допомоги. Але ми це швидко вирішуємо, шукаємо і собі прилади, препарати за допомогою волонтерів, або збираємо власні кошти, якщо це не надається державою.

Чи можете на власному досвіді порівняти рівень військової медицини 2014 та 2025 років?

То небо і земля. 2014-й взагалі не обговорюється. Тут велика відмінність може бути між 2022, 2023 і 2024 роками. Наш підрозділ зацікавлений в роботі, ми завжди шукаємо новеньке, намагаємося бути в медичному тренді. Щось возять волонтери, щось видає командування. Ми постійно рухаємося вперед, медицина не стоїть на місці. 

Я так скажу: прірва між 2022 і 2025 роками – величезна і за протоколами, і в наданні допомоги, в можливостях, і навіть нашому розумінні, як надавати допомогу, оскільки у 2022 році не всі були спершу військовими лікарями, більшість прийшла з цивільної медицини. З вогнепальними пораненнями в цивільній медицині дуже рідко зустрічаєшся. Ми дуже сильно виросли і продовжуємо це робити, вдосконалювати свої знання. Приміром, у моєму підрозділі раз у два-три місяці хтось їде за кордон на навчання.

Деякі військові хірурги жаліються на неправильне накладання військовими турнікетів, що надалі призводить до ампутацій. Що ви можете про це сказати?

Неправильне, довготривале накладання турнікета, невчасно проведена конверсія – це у нас величезна проблема. Після цього медицина не може нічого вдіяти, пацієнт йде, на жаль, на ампутацію. Є багато причин, чому так відбувається, не буду їх всі називати, оскільки, хтось зі мною може погодитися, хтось – ні. Але скажу, що зараз значно менше стало таких випадків. Ситуація, на мою думку, покращується. Наші інструктори в бригадах та бойові медики працюють в правильному напрямку, вони грають у цьому не останню роль, та й ніхто не знімає відповідальності із самого пораненого.

Розкажіть, які поранення переважають? Чи змінився їх характер за роки війни?

Коли ми починали воювати у 2022 році, було більше уражень від артилерії, мінних снарядів. Під час контрнаступу почали надходити пацієнти з кульовими пораненнями. Зараз 90% пацієнтів страждають від уражень FPV-дронами.

Для нас, хірургів, за діагнозами вони майже однакові всі, різниця тільки в тому, що прилетіло та як. А так - ті самі відкриті переломи, ті самі травми живота (яких вже стало значно менше). Зараз більше страждають кінцівки, багато поранених з відірваними стопами внаслідок дії протипіхотних мін.

Яка ваша найбільша хірургічна перемога?

Це всі ті випадки, коли до мене надходить пацієнт у стані клінічної смерті, а їде на наступний етап зі стабільними показниками. А вже згодом я бачу у новинах військового, який проходить реабілітацію, підіймаю записи і розумію, що це той боєць, що пройшов через наш стабілізаційний пункт. Це - найбільші перемоги. 

Коли пацієнт приїжджає із зупинкою серця, а ми його запускаємо, і відправляємо на наступний етап – це вже перемога. А взагалі перемога – це той день, коли немає жодного пораненого. Значить, маємо надію, що ніхто не постраждав у бліндажах, окопах. Такі дні рідко бувають, але вони теж є.

Ви стали лауреатом найвищої відзнаки в охороні здоров’я – Ордена Святого Пантелеймона і здобули перемогу в номінації "За самовіддане служіння українському народу, мужність і стійкість у боротьбі за здоров’я українців, за свободу та незалежність України у війні з російським агресором". Що це значить для вас?

Це значить, що я маю бути, певно, прикладом для інших медиків. Це покладає на мене деяке моральне, психологічне навантаження, оскільки завжди маю відповідати цій нагороді, яка просто так не роздається. Моя поведінка, мої рішення, мої життєві позиції мають завжди відповідати рівню, щоб нагородний комітет, який її вручав, не пожалкував про своє рішення. Ця нагорода – відзнака для мене, що я роблю щось правильно.

Попри нелегкі умови служби, як вдається триматися? 

У нашій роботі головне – ментальне здоров’я. Будучи на фронті у 2014 році, ми чітко знали, коли буде демобілізація, а зараз вже три роки на війні... Надія є, що все закінчиться, але я навіть не думав, що дослужу до підполковника і не хочу дослужитися до полковника. То для мене страшний сон, який означатиме, що війна ще триватиме...

Можливо, це прозвучить грубо, але я прошу своїх колег не замикатися на пацієнтах, яких вони передали на наступний етап. Після кожного тяжкого випадку ми аналізуємо свою роботу, думаємо, як покращити нашу допомогу. І далі стараємося забути. Адже, якщо це все буде в голові, довго не протягнеш. Завжди шукаємо якісь рекреації, певний перепочинок для головного мозку. У нас на стабіках стоять ігрові приставки, хтось книжки читає, хтось в комп’ютері сидить. Постійно треба перемикатися з хірургічної роботи. Бо інакше потім буде зле. Війна, звісно, накладає свій відбиток, але хочеться, щоб він був мінімальним.

Що для вас буде перемогою у війні?

Важке запитання. Я йшов в армію з думкою, що ми вийдемо на кордони 1991 року. Зараз розумію, що, можливо, такого і не станеться... Для мене перемогою буде, якщо моя команда повернеться додому ціла та здорова, хоча, на жаль, вже не у повному складі... Хочеться, щоб ракети не падали на нашу землю, не вбивали цивільне населення – це теж перемога. Збереження державності, те, що ми можемо називати себе українцями, вільно розмовляти рідною мовою і робити те, що ми хочемо, а не те, що нам кажуть – це вже перемога.

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News